Про Дніпро, совок і street life

В зв'язку з тим, що нарешті стало спекотно і треба щось вирішувати з купанням та засмаганням, вирішила детальніше ознайомитися з громадським незадоволенням аквапарком Happy Day, що відкрився на Перемозі, щоб розуміти, чи там зовсім упирятник і табу для пристойного носія громадянської свідомості, чи все не так і погано. В результаті виявила резонні питання від Тетяни Лампіки щодо екологічних документів, непонятки з обіцяним благоустроєм прилеглих територій - але водночас і купу відгуків місцевих мешканців, що було ж харашо, тиша, трава, а тепер будуть нам тут з усього міста їздити. Такий аквапарк нам не нужен.

Ресторації

Це мені дещо нагадує ситуацію з літніми майданчиками кав'ярень та хідниками, яку нещодавно теж бурхливо обговорювали з подачі деяких привладних осіб, але за палкої підтримки активістів. Коли я бачу, як зводиться чергова тераса на півхідника, я рефлекторно сама думаю "всьоблінофігєлізовсім!", але потім починаю думати інше. В місті кав'ярні ростуть як на дріжджах - а при цьому без бронювання навіть ввечері буднього дня вже багато де й не сядеш. В вихідний так просто повальна повна посадка в центрі. Це говорить про дуже хорошу тенденцію - ресторанне харчування стало доступнішим для загалу і входить у звичний перелік дозвілля. Формується ресторанна культура, і це дуже добре, бо індустрія послуг - індустрія майбутнього, з величезною доданою вартістю і чудовим економічним потенціалом. Як і інші типи індустрії розваг.

Дніпровські хідники за шириною подеколи не поступаються цілим вулицям у старих містах Європи. Це відрижка грандіозності совкового будівництва, де співмірність із людиною не була метою і все мало бути на широку ногу. При цьому ресторанів у місті було три з половиною. Бо ці буржуазні розваги нам не треба.

Так вони нам досі не треба. Я руками і ногами за те, щоб аквапарки будувалися згідно з усіма правилами та вимогами, кав'ярні не порушували шумовий режим, і взагалі всі жили в мирі та злагоді. От тількі в зливі незадоволень, пафосу боротьби з забудовниками та інших активістських промовах і дописах я ще не мала щастя чути тривоги про те, що в мільйонному місті індустрія рекреації знаходиться в примітивному стані бандитських дев'яностих, потенціал креативної економіки використовується чуть болєє чєм нікак, жодної стратегії з подолання індустріального минулого і виходу на конкурентні оберти в інформаційному світі у нас немає. З цього у мене інколи складається враження, що люди протестують або не протестують проти терас і аквапарків не тому, що хочуть бачити місто зручним, сучасним і квітучим (або їм наплювати), а через те, є в них гроші на всі ці буржуйські штучки чи нема. Тим, в кого нема, муляють очі хоч і найбільш законні нові місця відпочинку (понастроілі тут, людям єсть нєчєва, а оні сідят), тим, в кого є, навпаки, не муляє нічого, аби якість послуг влаштовувала. Не певна, що так справа в нас далеко піде.

Можна сказати, що в європейських містах клуби-паби-ресторани зосереджені в певних кварталах і тому нікому не заважають. Але ж вони там зосередилися в ході історичних процесів, які в нас через довгу відсутність вільного ринку ще тривають. Одначе коли, скажімо, вулиця Короленка потроху перетворюється саме в такий квартал, знаходяться індивіди, які кричать "засрали вулицю Короленка". Який би квартал не став набувати вигляду відпочинкового чи туристичного, незадоволених буде море.

В якості ілюстрації - кілька натирених в інеті фоточок того, як в Лондоні "засрали" бідний Сохо. Скоріше б вже нам як слід засратися.

Звуки

Я потихеньку переконуюся, що господарі площі Героїв Майдану (а господарі в цьому місці точно не громадяни Дніпра) ставлять над нами науковий експеримент із використанням звукових тортур. Перехід через площу, не говорячи вже про перебування на ній, останнім часом остаточно перетворився на сюрреалістичний досвід божевільні під відкритим небом: окрім звичного надривного екрану на Пасажі, горлає сцена Арт-Толоки, де триває нонстоп невеселий песець за участі самодіяльних дітей, караочащих дорослих та безнадйних ведучих, а в фан-зоні цілий день фігарить музика з такою силою, що при переході з одного боку на інший тебе зносить, як при виході з повноводної річки на берег.

Ці три джерела звуку настільки потужні, що звук із другого екрану, що навпроти Пасажу, вже немає смислу брати до розрахунку - він тане в загальній какофонії. Все це справляє особливо моторошний ефект тим, що в цьому страшному змішанні чималі гроші разом із децибелами просто вилітають в трубу: в цьому коктейлі звуків музика в фан-зоні не створює ніякого задуманого настрою, а рекламні слогани з екрану та Арт-Толоки тонуть у могутній відрижці з колонок фан-зони. Як виживають у всьому цьому продавці в магазинах Пасажу, взагалі не знаю: протягом півгодинної примірки в магазині одягу залишилося враження, що в мене в голові довбить відбійний молоток, адже крізь стіни всередину торгового центру долинає лише ритмічна вібрація низьких.

Мораль цієї байки: при цьому я не переконана, що щось там формально порушено. Але виглядає як прекрасно зрежисований, ефектний перформанс під назвою "Винищення публічного простору". А ви кажете - тераси...

Вікторія Наріжна

текст залучено з ФБ-сторінки автора